Якось так лелійно, якось так покірно
Сонечко лягало в полі на траву.
Воно квітло в небі і світило вірно,
А тепер ласкало стежку польову.
А тепер тулилось до землі сирої.
Вітерець котився із гори крутої,
Прямо до покосів і до яворів.
Сонечко лягало, вітерець котився.
Вечір залицявся знов до молодиць.
Місяць на Венеру молоду молився
Потім на хмарину падав горілиць.
Так воно й смеркало, сивіло, диміло.
Після надвечір"я вечір брав своє.
Сонечко вже спало, то ж в душі сіріло
І тремтіло в грудях серденько моє.
Ще один деньочок - дощик, буря, хмари.
З ранечку сквозило, штрикало, гуло.
Але потім сонце вийшло з за кошари
І в душі безмежно літо розцвіло.
А тепер ось вечір. Блискавка далеко.
Небо все перисте, трішечки сумне.
Сипалися зорі з золотого глека
І ось та, що скраю, тішила мене.
Г.Потопляк.
Немає коментарів:
Дописати коментар