Дощі, вітри - це не моє.
І не мої ранкові мжички.
Сьогодні сонце виграє
На хвилях голубої річки.
Торкається притомних душ,
Шепоче лагідно - не руш,
Я рани всі твої загою.
А ран тих повно, де не глянь,
Щоденні домовини болю.
Зимова мла, весняна твань
І "град" розкиданий по полю.
І міни, осередки зла,
І полум"я, і дим-димище.
І лише попіл від села.
І в небі знов ракета свище.
А в це й же час весна спішить
На скутері, вже не на возі.
І будемо ми й далі жить
В щоденній, затяжній тривозі.
І будем сіять і копать.
І будем рвать у полі маки.
І кожен ранок воскресать
Після панічної атаки.
Та й це мине, колись мине.
Вже сонечко малює губки.
Вже ранок качечок жене,
Вже не сидиться біля грубки,
А хочеться відчуть тепло,
Торкнутись радості причастя.
Коли мій рідний край живе -
То це і є найбільше щастя.
Г.Потопляк.
Немає коментарів:
Дописати коментар