Блог Марухняк Ірини Сергіївни , учителя української мови та літератури

 Похмурі дні, воістину похмурі.

Ні сонечка тобі, ні борозни.

Стоять берези котрий день в зажурі.

Хоч "+" давно, не видно ще весни.

Не видно і кінця війні й розрусі.

Не чути запаху відталої ріллі.

І мої коси вже давно не русі.

І мало щастя на моїй землі.

Вона маленька, горя ж так багато.

І психопатів греблю хоч гати.

І в когось сльози лиш, а в когось свято,

А в когось кров із білої фати.

І відчай в тілі, тремор у душі.

І не рятує навіть "енергетик".

І скоро вже проснуться спориші

І я вдягну тоненький, білий светрик.

Відтану, відмолюсь, відстережу.

Весна настане й поведе у літо.

Я про "зерно на рейках" розкажу

І про шахеда, який впав на жито.

Я напишу про впевненість душі,

Про перший день, і про кінець атаки.

Про що вони, про що мої вірші?

Про те як брешуть просто так собаки.

Про зраду, про підтримку. Та про все.

Про тітку Ганю й дядечка Матвія.

Про те як дід корівоньку пасе.

Про Спаса, про Різдво і Маковія.

Мої слова про нерішучий світ,

Про наш кордон з усіх боків в облозі.

І вже весна без хустки, без чобіт

Стоїть нага у мене на порозі...

Г.Потопляк.