Ти чула, Україно, скоро вересень?
Вже вдруге серед лютого буття.
А він, той лютий, навіть і не сердиться,
Бо й сам втомився від сирен виття.
А можна, Україно, ми зустрінемо
Дітей у школах, бо пусті стоять?
Ми ж їм нічим дитинства не замінимо,
Їм треба жити, нам же – їх навчать.
А хочеш, Україно, ми одягнемо
Святкові з квітами осінніми вінки,
А в коси стрічки шовкові затягнемо,
І знов задзеленчать шкільні дзвінки?!
Не знаю, Україно, де тих сил набрать,
Щоб жити далі, попри біль і страх!
Вінка тернового в тобі шипи стирчать,
То як же нам ходити у вінках?!
Я знаю, Україно, ти відродишся,
І будуть вересні спокійні, без тривог,
На інше ти ніколи не погодишся,
Ми так в це віримо, що з нами вірить й Бог!
© Ірина Москаленко
Немає коментарів:
Дописати коментар